Газета “Ваше здоров’я”: Тут працюють люди з особливим складом характеру

Так сталося, що на Чернігівщині протягом тривалого часу зберігаються від’ємний приріст населення і вкрай незадовільна демографічна ситуація. Це пов’язано передусім зі старінням населення області. Середній вік мешканців Чернігівщини — найбільший в Україні, тому потреба в хоспісно-паліативній допомозі відчувається особливо гостро. Найстаріше в області відділення паліативної допомоги працює на базі КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня» уже понад 12 років.

 


Ольга ШИДЛОВСЬКА, в. о. завідувачки відділення №12 паліативної допомоги людям похилого віку КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня»

Після закінчення медичного університету як лікар-психіатр за фахом я працювала у відділенні гострої психологічної допомоги людям похилого віку і там часто бачила стареньких, від яких практично відмовилися родичі. Їх було дуже жаль, хотілося чимось допомогти, якось підтримати. Тож коли мені запропонували перейти працювати до відділення паліативної допомоги, одразу погодилася, бо психологічно та морально вже була готова до цієї роботи.

У нашому відділенні 40 ліжок. Його пацієнти — переважно люди похилого віку з психічними та поведінковими розладами і супутньою сомато-неврологічною патологією, як-от онкологічні недуги, хвороби Альцгеймера, Паркінсона, діабет у важкій стадії, післяінсультний стан тощо. Оскільки у всіх наших хворих — психічні недуги та тяжкі соматичні захворювання, я виконую роботу і психіатра, і терапевта. У відділенні намагаємось обстежити всіх пацієнтів, підлікувати супутні захворювання. У цьому плані нам набагато легше, аніж колегам, котрі працюють як окремий медичний заклад, бо в нас — потужна лікувально-діагностична база. Тож ми маємо можливість консультувати хоспісного хворого у будь-якого спеціаліста: хірурга, невролога, кардіолога, а також проводити аналізи, рентгено-, кардіографію, УЗД тощо й призначити відповідне лікування, включно з фізіотерапевтичним. Вважаю, що це дуже важливо, бо навіть важкохворий у стані ремісії може прожити декілька років, і наше завдання зробити його життя комфортнішим.

Часто до нас потрапляють особи із дуже задавненими хворобами. І якщо є хоч один шанс покращити стан здоров’я таких пацієнтів, ми намагаємося ним скористатися. Наприклад, нещодавно до нас привезли двох післяінсульт­них хворих, яких родичі вважали безнадійними. Але я побачила, що вони мають потенціал, тож почали лікувати їх медикаментозно, робити масажі, запросили реабілітолога, який провів необхідний комплекс процедур. І таке лікування дало гарні результати: наші «безнадійні» хворі стали на ноги. Жінка вже ходить із ходунками, а чоловік — з паличкою. Звісно, нам не вдалося їх повністю вилікувати, але нині в них зовсім інша якість життя.

Узагалі ж боремося за хворого до кінця. На щастя, у закладі є реанімація, і колеги-реаніматологи в найскладніших випадках приходять нам на допомогу. Наприклад, днями до нас у відділення привезли старенького з інфарктом. Його треба негайно госпіталізувати в кардіологію, а родичі наполягають на паліативному відділенні. Помістили хворого в реанімацію, викликали кардіолога, провели реанімаційні заходи й виходили чоловіка.

Я категорично не згодна, що паліативний хворий потребує лише сестринського догляду та знеболювання. На мою думку, якщо ми можемо покращити та подовжити людське життя, то зобов’язані це зробити. Іноді доводиться вмовляти родичів, аби купили необхідні препарати для лікування супутніх хвороб. Дивуються, мовляв, навіщо, якщо людина невиліковно хвора. Але я переконую їх, що це неправильний підхід.

Із 40 пацієнтами працює така сама кількість персоналу: лікар (завідувачка відділення), старша медична сестра, маніпуляційна сестра, сестра-господиня, 11 медичних і 25 молодших медичних сестер. Крім того, із хворими та їх родичами спілкуються психолог і священик, для вирішення соціальних питань підключаємо юриста закладу.

До речі, у європейських країнах співвідношення кількості пацієнтів і персоналу становить 1 до 4, тобто на 1 хворого — 4 працівники. Якщо врахувати, що наші пацієнти практично всі лежачі, то можна уявити, скільки роботи випадає медсестрам і санітаркам: за зміну вони обслуговують 10-15 таких хворих. Це величезне навантаження, як моральне, так і фізичне.

Звичайно, не всі здатні працювати в такому темпі та з таким навантаженням, тож колектив формувався поступово. Людина, яка опікується паліативними хворими, повинна бути не лише відповідальною, а й чуйною до чужого горя. Крім того, треба обов’язково враховувати особливості психіки наших пацієнтів. Доброта, милосердя, сумлінність — це, на мою думку, головні якості працівника хоспісного відділення.

Нині в нас склався хороший колектив, досить молодий (середній вік медичних сестер — 30 років) і стабільний, плинності кадрів майже немає, дівчата працюють в основному по 8-10 років. У нас немає випадкових людей, бо вони тут просто не затримуються.


Світлана МАНЕЦЬ, старша медична сестра відділення №12 паліативної допомоги людям похилого віку КЛПЗ «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня»

Я опікуюся пацієнтами похилого віку понад 15 років: після медучилища працювала у шпиталі для інвалідів війни, потім після відпустки по догляду за дитиною прийшла сюди — це було 11 років тому.

Колектив у нас дружний і надійний. Нас часто запитують, як вдається підтримувати його в такому організованому стані. Але секрету тут ніякого немає. Напевно, головна якість наших співробітників — чуйність і бажання допомогти пацієнтам. Усе робимо разом, не ділимо роботу на свою та чужу. Годувати хворих, умивати їх часто виходять і лікар, і старша медсестра, і сестра-господиня. Іноді перевернути пацієнта або ж посадити його на візок просимо чоловіків з інших відділень, бо буває, що деякі хворі важать близько 100 кг, а в нас суто жіночий колектив. Дуже важко, звичайно, і фізично, і психологічно, часом поїсти не завжди встигаємо. На два поверхи і 40 хворих — 3 медсестри та 4-5 санітарок, а це дуже мало, тож навантаження велике, а доплата за це — мізерна. Але щось тримає наших дівчат тут, мабуть, все-таки існує якась психологічна прив’язаність до роботи.

Щодо психологічного вигорання, то це дуже індивідуально і залежить від людини, її характеру, психічного стану, виховання, ставлення до життя. Однак із часом зриви трапляються — у когось за місяць, у деяких за 10 років. Бували випадки, коли люди приходили й казали: усе, більше не можу — і звільнялися. Але в основному дівчата працюють у нашому відділенні довго: у 80% медперсоналу стаж сягає 10 років.

З процесом вигорання кожен бореться по-своєму. Дуже допомагає родина. Приходиш додому, починаєш займатися хатніми справами, спілкуєшся з дітьми й чоловіком, і якось легшає. Хтось удома вишиває, хтось в’яже, хтось займається випічкою. Багато хто захоплюється оригамі, квілінгом, вишивкою бісером. У кожного — своє хобі, можливо, це якоюсь мірою теж відволікає і психологічно підтримує. Свої художні вироби та картини наші дівчата демонструють на виставках, зок­рема колектив лікарні — постійний учасник загальноміської виставки плодів і квітів.

Однак найбільшою втіхою стають випадки, коли вдається виходити нібито безнадійного хворого, поліпшити життя ще кільком пацієнтам, побачити, як посміхаються покинуті рідними старенькі люди. Бо робота тоді дає задоволення, коли бачиш результат своїх зусиль.

Олена БЕРЕЗКІНА, спеціально для «ВЗ»

За матеріалами газети “Ваше здоров’я”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *