Витратна професія: чи можна подолати синдром професійного вигорання у лікарів?

Витратна професія: чи можна подолати синдром професійного вигорання у лікарів?

  Будь-яка людина має доволі чутливу  природу. Це визнають як антропологи, фізіологи, філософи, різного роду гуманісти, так і пересічні громадяни, робота яких так чи інакше пов’язана із іншими людьми. Наприклад, за висловом відомого німецького  філософа та мислителя Артура Шопенгауера, чи-то каменяр, чи-то мірошник або бібліотекар рано чи пізно визнає – його професія вже не приносить задоволення і доводиться працювати лише завдяки звичці. Іншими словами,  у людини  з роками виникає так званий комплекс професійного вигорання – синдром, що з’являється на фоні хронічного стресу, який здатен призвести до виснаження морально-фізичних сил і особистісних ресурсів організму.

 За шкалою виробничих стресів, оприлюдненою Американським товариством антропологів,  медичні працівники посідають друге після пожежників місце у рейтингу  спеціальностей, що характеризуються професійним вигоранням. Його навіть вміщують у Міжнародний перелік захворювань, як явище, що виникає внаслідок праці на робочому місці. Отже, людина, яка планує у майбутньому пов’язати своє життя із медициною, повинна бути готовою до того, що колись вона відчує, що цей  синдром – не прості балачки.

  На жаль, про професійне вигорання лікарів не розповідають  студентам медичних вишів, лише на факультативах з деонтології  викладач може якось побіжно згадати цей синдром, але у контексті постулату голландського медика Ніколаса Ван Тюльпа- «lucernaardensseipsum», тобто «згораючи сам, даю світло іншим».І хтозна, чи існує статистика, що вміщує дані про кількість лікарів, які змушені були піти з професії через вигорання? Зате, згідно з дослідженнями ще однієї американської  організації «StressPrevention»,  спеціальності хірурга, онколога, психіатра найбільше схильні до професійного вигорання. І на це неможливо не звертати уваги.

 Завдяки старанням Генерального директора КНП «Чернігівська обласна психоневрологічна лікарня» Володимира Ященка, у закладі створено потужну психологічну службу, яка допомагає лікарям подолати стреси, пов’язаніі з щоденною роботою, а відтак – звернути увагу на попередження і подолання професійних вигорань.

  «У  професійному вигоранні, тобто, зниженні чутливості до пацієнтів, нічого дивного немає. Проблема полягає у тому, що потім лікар припиняє відчувати себе. І часто-густо це призводить до того, що медик змушений  йти з професії, – стверджує психолог лікарні Людмила Беленок, – Одна з головних причин  професійного вигорання – монотонність діяльності, адже кожен день, з року в рік лікар змушений виконувати знайому  йому роботу, яку він іноді доводить до автоматизму. Вона стає рутинною,звичною , лікар вже все знає і не сподівається дізнатися про новації у щоденному спілкуванні із пацієнтами. А якщо будь-яка людина не намагається знаходити щось нове, тоді слабне нейронний зв’язок і виникає виснаження нервової системи та організму  в цілому.  І коли до цього приєднується зниження чутливості, низька оплата роботи, недостатній рівень соціального забезпечення, можливі проблеми у родині, тодіми і говоримо саме про професійне вигорання. Можна визначити головні ознаки  цього синдрому, серед яких зниження мотивації, відсутність співчуття до пацієнтів, уникнення будь-якої відповідальності, додаткових навантажень. Крім того, такий лікар часто перебуває на лікарняному, намагається  взяти відгул, тобто, не  приділяє належної уваги своїй роботі. Таким чином, якщо лікар втрачає задоволення від професії, своєї соціальної реалізації, в нього можуть виникнути  і проблеми у взаємодії з оточуючими, зокрема, з родиною. Відверто скажу – я доволі часто спілкуюся із лікарями, що відчувають саме  синдром професійного вигорання. Іноді їм допомогти дуже важко. Але ми  над цим працюємо, читаємо  відповідні лекції лікарям, влаштовуємо сеанси психологічного  розвантаження, залучаємо їх до роботи арт-терапії, тілесного орієнтування за допомогою м’язової релаксації. Втім, я вважаю, що більшу користь такі сеанси принесуть не у великій групі, а  в індивідуальному порядку, тобто, знаходячи окремий підхід до кожного. Для того, щоб якось розвантажити лікаря, наша лікарня має всі необхідні ресурси – гіпнотарій, двічі на тиждень працює оця тілесна група, арт-майстерня, що знаходиться в обох наших комплексах. Залишається лише мотивувати лікарів задля того, щоб синдром професійного вигорання не став на заваді їхньої роботи. Втім, якщо лікарю все ж таки не вдається опанувати себе, я  б порадила одне – змінити професію аби вона не призвела до якихось відвертих депресивних станів із загрозою для здоров’я. І є випадки, коли лікар тимчасово міняє роботу, а потім повертається до неї у новій якості. А, враховуючи, що лікарі-психіатри мають справу з ментальною діяльністю людини, я раджу самим лікарям знайти ресурс аби почати працювати над собою, замислитися над своїм станом і  приділити належну увагу своєму життю поза роботою. А на роботі варто шукати нові орієнтири та способи для професійного розвитку і навчання, адже психіатрія – наука, що має широке поле діяльності  і в ній можна зробити ще багато відкриттів. І добре, що керівництво нашого медичного закладу це розуміє, підтримує і вважає, що здоровий  і вмотивований колектив – запорука досягнення головної мети – лікування пацієнтів і повернення їх до нормального життя».

 Таким чином, профілактика та психокорекція синдрому професійного вигорання має позитивний влив на діяльність лікаря. На сьогодні перед науковцями постає завдання — знайти те оптимальне напруження у процесі праці, що забезпечить її високу ефективність, але не призведе до небажаних наслідків у результаті тривалого нервово-психічного навантаження. І звичайно, це поняття потребує подальшого вивчення, оскільки отримані знання можуть мати практичне втілення і суттєво допомогти у вирішенні цієї актуальної проблеми.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *